Линa Кoстeнкo — кoрoлeвa укрaинскoй пoэзии XX вeкa. Крoмe тoгo, oнa пишeт и прoзу — чeгo тoлькo стoит eё прoизвeдeниe «Зaписки укрaїнськoгo сaмaшeдшoгo», кoтoрaя вышлa в 2011. Сeгoдня пишущий эти строки нe будeм вспoминaть биoгрaфию Лины Вaсильeвны — eсли твоя милость плoxo изучилa eё в шкoлe (shame on you!), мoжeшь прoстo oткрыть всемирная паутина.
В день рождения великой писательницы (а в настоящее время ей исполняется 91 время!) мы поделимся с тобой лучшими стихами и цитатами Лины Костенко о любви.
спини мене отямся і отям
така любов буває в один прекрасный день в ніколи
вона ж промчить надо зламаним життям
за нею ж будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій предварительно струни
вона ж слова поспалює вустами
спини мене спини і схамени
ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже маловыгодный можу
настала черга й держи мою зорю
чи біля тебе душу відморожу
чи біля тебе полум\’ям згорю.
І що цікаво – серце у колібрі майже втричі більше, ніж шлунок. С якби так у людей.
Що в нас було?
Любов і літо.
Любов і літо сверх тривог.
Оце і все. А взагалі-так
не так і мало, як получай двох.
Ось наші ночі серпень вижне,
прокотить вересень громи,
і вродить провидение дивовижне
скляними зорями зими!
І знову джміль розмружить квітку,
і літо гратиме в лото.
І знов сплете для спицях плітку
сторукий велетень — Ніхто.
І в цьому днів круговороті,
-де все минати поспіша,
як та пташиночка сверху дроті,
спочине стомлена душа.
Мужчинище формується не тоді, коль затуляється щитом, а тоді, коль піднімає меч.
Очима ти сказав мені: люблю.
Рабочая сила складала свій тяжкий екзамен.
Мов безгласный дзвін гірського кришталю
несказане лишилось несказанним.
Життя ішло, минуло пирушка перон,
Гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.
Світали ночі, вечоріли дні.
Далеко не раз хитнула доля терезами.
Пустозвонство як сонце сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.
Троянда – як кохання, може завдати болю, якщо безвыгодный вмієш її узяти.
Недумано, негадано
забігла в глухомань,
-де сосни пахнуть ладаном
в кадильницях світань.
Дескать вечір пахне м\’ятою,
(пусть) даже холодно джмелю.
А я тебе,
а я тебе,
а я тебе
люблю!
Ловлю твоє проміння
крізь музику беріз.
Люблю давно оніміння,
до стогону, раньше сліз.
Без коньяку й шампана,
і вже за исключением. Ant. с вороття,—
я п\’яна, п\’Янка, п\’яна
на все своє життя!
Любов шляхетна тільки тоді, коль вона сором\’язлива.
Як пощастило дівчині в сімнадцять,
в сімнадцять гарних, неповторних літ!
Ти маловыгодный дивись, що дівчинка сумна ця.
Вона ридає, але весь век як слід.
Вона росте ще, будущее буде вищенька.
Але сплин приходить завчасу.
Це ще никак не сльози – це квітуча вишенька,
що сверху світанку струшує росу.
Вона в житті зіткнулась з неприємістю:
хлопчина їй безграмотный відповів взаємністю.
І то чому: ибо любить іншу дівчину,
а вірність має душу неподільчиву.
Ти далеко не дивись, що дівчинка сумна ця.
Як пощастило дівчинці в сімнадцять!
Я всіх люблю, аби безлюдный (=малолюдный) заважали.
Напитись голосу твого,
Того закоханого струму,
Тієї радості і суму,
Чаклунства дивного того.
Завмерти, слухати, малограмотный дихать,
Зненацька думку перебить.
Тієї паузи безвихідь
Красивим жартом рятувать.
Тары-бары натягувать, як луки,
Щоб вчасно збити бери льоту
Нерозшифрованої муки
Невідворотну німоту.
Триматись вільно й незалежно,
Перемовчати: хто кого.
І неведомо зачем беззахисно й безмежно
Чекати голосу твого.
Жінка втрачає возьми інтелекті, лише коли закохана. Бесцельно що бажано стабільно підтримувати в ній цей толчейная.
Розкажу тобі думку таємну,
дивний здогад мене обпік:
я залишуся в серці твоєму
бери сьогодні, на завтра, навік.
І минатиме минута, нанизавши
сотні вражень, імен і країн, –
получи сьогодні, на завтра, назавжди! –
ти залишишся в серці моїм.
А чому? В таком случае чудна теорема,
на яку ти мене прирік.
Так все разом, а ти – окремо.
І сьогодні, і будущие времена, й навік.
Справжня любов народжується тільки в серці, що пережило турботи оборона долю іншої людини.
Неизвестно зачем мовчиш, що заслухатись можна,
потонути в м’якій тишині.
І якби неважный (=маловажный) було тривожно,
так чудесно було б мені.
Я без- знаю, чи ти вродливий
і чи ти получи світі один.
Ти для того мене — як справжнє феномен, котре
виникло безо причин.
Але в серці — пересторога,
і зривається словцо: «Іди».
Пізно стрілися наші дороги,
є нате них уже інші сліди.
Вірю в серце твоє і волю,
вірю в правду очей твоїх.
Знаю: ти б отнюдь не спіткнувся ніколи
об каміння моїх доріг.